«Життя прожити – не поле
перейти», - каже народна мудрість. А особливо таке життя (а це вже більше 76 бурхливих років!), яке прожив Олексій Корнійович
Турчин.
Дід Митро Гнатович
Рахувати вчився на німецьких
танках.
- Народився я в селі Галиця колишнього Лосинівського
району, тепер – Ніжинщина, другою дитиною
в простій селянській сім’ї наприкінці 1937 року (у батьків уже був брат
Микола, старший за мене на два роки), –
розповідає Олексій Корнійович. – Батька, на жаль, зовсім
не пам’ятаю, бо коли той повертався з фінської війни, його десь на півдорозі
мобілізували по-новому і одразу ж кинули у бій з наступаючою фашистською ордою.
Пізніше ми дізналися, що та частина потрапила в оточення і була знищена. А чи
загинув батько у бою, чи потрапив у полон – так ми й досі не знаємо, коротше –
зник безвісти. Так і залишились ми одні, троє дітей, самі з матір’ю-солдаткою.
Своєю першою найяскравішою дитячою згадкою Олексій Турчин вважає той
день, коли в село в’їхали німецькі танки, а вони разом з братом сиділи на
воротах і рахували їх. А техніки йшло дуже багато. На той час вже й сестричка
Ніна була, але ще замала, щоб за братами «встигати» – 40-го року народження.
- Бої в нашій місцевості були жорстокі, бо географічно ми були
розташовані поміж двох аеродромів –
Ніжинського та Прилуцького, - розповідає далі. – Також добре у пам’ять
закарбувалося те, як бомбили нашу місцевість з літаків (і з наших, і з німецьких),
а дід Митро нас, трьох своїх онуків, разом з матір’ю ховав у викопаному
неподалік хати погребі… Німців же, що зайшли у село, пам’ятаю чомусь як незлих
і людяних – пригощали нас та й усіх інших дітей галетами (добре пам’ятаю й те,
що коли німці відступали, то стільки нам цих галет залишили, що попоїли ми їх
тоді…) Всім же мешканцям села нова німецька влада почала роздавати землю,
оголосивши, що тепер це, мовляв, «ваше», живіть і працюйте для себе і дякуйте
своїм «визволителям»…»
- Потім пам’ятаю свої шкільні роки – як вчилися в одному класі і
однолітки мої і переростки, а шкіл у селі було аж три (!) – отаке село було. Дядько
ж мій, Степан Гаврилович, материн брат, був директором однієї зі шкіл, тому в
навчанні мені не можна було «пасти задніх» і «гриз» «граніт науки» я
наполегливо. Також назавжди у пам’яті закарбувалося те, як солдат-червоноармієць
на змиленому коні із прив’язаним до гвинтівки червоним прапором гарцював селом
і кричав: «Побєда! Побєда!...» Баби ж тоді як підняли «ревище» – хто радів, хто
голосив, а ми підлітки, в той день ще й школу прогуляли – теж святкували…
За «совіцького» життя.
- Ну, а по перемозі совіцька власть обклала всіх селян величезними
податками: на рік по 200
літрів молока, по 120 яєць, по 40 кг м’яса з двору, хоч у
нас ані свинюки не було, ані корови. Ох
і сипали тоді люди прокльонами! А ще дуже наполегливо нав’язували людям підписувати
облігації. Працювати ж усіх гонили, наче рабів якихось. Добре пам’ятаю випадок,
коли одного разу мати, щойно з поля колгоспного прийшовши, коло печі почала
поратися, аж тут забігає колгоспний бригадир на прізвище Гарбуз і кричить на
неї, щоб вже на молотарку бігла, бо йому, бач, «робочих рук» там не вистачає.
Матір йому: «Дай хоча б дітей нагодувати!» А він, сволота, схопив жбан з водою
і в піч! Вогонь загас, горщики з їжею попереверталися, а мати зойкнула та на
того Гарбуза з кулаками – зчепилися! Я ж, бачачи таке діло, підбіг ззаду до
горе-бригадира та як укусив того за ногу! Крик його чути було на півсела. А я ох
і отримав тоді нагайкою… Важкий був час. Навіть згадувати важко… Після школи ж мене
одразу забрали до армії. Служити потрапив у прибалтійське місто Каунас в
десантні війська. Отам я впродовж трьох років і пройшов справжню «чоловічу
школу», та ще й з пудовою радіостанцією за плечима (а це неабияке навантаження
- особливо під час марш-кидків). Але годували добряче, не те, що «на гражданці»
– наїдався досита. Під кінець служби дядьком добрячим виглядав.
«Підривник», одруження і…
З армії повернувся «героєм»! І в першу ж ніч так себе «проявив»,
розігрітий келихом наливки, що довелося, й додому не заходячи, йти на станцію і
першим же потягом рушати «в гості до родичів».
- А що ж сталося? – запитую.
- Та в армії ж мене навчили різних диверсійно-підривних робіт, от я й
змайстрував «бомбочку» на хмільну голову. Ох і «гахнуло» тієї ночі у нашому
селі! У декого й шибки повилітали. Тому вирішив я не мозолити очі «пильним
органам»… Потім вступив я до Майнівського ветеринарного технікуму в
Бобровицькому районі. Там познайомився з дівчиною Катею. Скоро зіграли і
«комсомольську свальбу». Після закінчення технікуму послали нас з дружиною
працювати у село Козари Козелецького району (на той час у нас народилася вже
перша донечка). Спочатку все було добре, але з часом чомусь змінилося до мене
ставлення колгоспного керівництва – ну, не
знаходив я чомусь з ним спільної мови, бо любив усім правду в очі казати.
Повернулися ми тоді у Кудровку (Сосницький район) – на жінчину «родіну». А
звідти нас обох (зоотехніки ж!) запросили попрацювати у киселівський колгосп.
Там народилася і друга донечка. Але, знаєш, працювати разом з дружиною на
одному місці – це ПЕКЛО!!! Люди добрі,
ви ж зрозумійте: ветеринара, як і будь-якого лікаря, звуть не тільки вдень, а і
вночі, і під ранок, та в будь-який час, коли худобині термінова допомога
потрібна, а дружина думала, що я «по дівках гуляю». Людина вона хороша, але так своїми ревнощам замучила, що хоч «на край світу»
втікай!
...мандри за Біле море.
– Я так і зробив – «завербувався» і поїхав на цілиай рік
на північ, аж за Біле море. Є ж на Землі-матінці красиві місця! А природа там яка!..
У перші ж дні мого перебування там побачив якось «людські» сліди на снігу та й
запитав: «І хто це тут учора з п’яну босяка бігав?» Хлопці довго реготали, а
потім пояснили, що то ведмідь вночі приходив з «новачком» знайомитись, зі мною
тобто, – жарти у них такі. Мені ж чомусь було не до сміху, й на голові аж шапка
піднялася – так волосся дибки встало від уявлення почутого. А одного разу я в
сопках заблукав – треба ж було мені, ненавченому, на своє «ехо» (відлуння) йти
– думав же що то хтось до мене озивається. Ох і забрів! До сих пір не розумію,
хто і як мене звідти вивів, але коли я вже у відчаї з останніх сил почав Богові
молитися, то наче хто за руку взяв і повів… Цікаво там було, але ж і
небезпечно. Тож коли цинга (хвороба така) почала багатьох моїх товаришів
долати-мордувати, втік я, можна сказати, звідти. Романтики вже на той момент
вдосталь «наївся» – вражень на все життя залишилося!
Як передбачають долю?
– Повернувшись до Мени з військовим квитком, де чітко було написано, що
я який-не-який, а все ж таки зв’язківець, пішов та й влаштувався працювати у місцевий
вузол зв’язку монтером-телефоністом. Але сімейне життя все ніяк не ладналося…
Люди бачили, що зі мною щось не те коїться, але не розуміли, що і чому саме так.
Та от якось одна знайома літня жінка, подивившись мені в очі, а потім на
долоню, сказала, що спокійно я буду жити
тільки у місті з великою трубою (а в Корюківці є така – фабрична!) і що треба
мені негайно туди вирушати. Я вирішив так: збираюся, йду на автостанцію і куди
перший-ліпший автобус від’їжджатиме, туди й поїду. Чекаю. Аж оголошують посадку
на рейс «Мена - Корюківка». Я й поїхав. Коли прибув у райцентр, то оселився у
готелі, а документи відніс у районний вузол зв’язку, куди мене і взяли на
роботу бригадиром лінійно-технічної дільниці. Жив я на квартирі і робив уже
звичну для себе роботу. Працював старанно, а тому неодноразово був нагороджений
різними відзнаками, на дошці пошани висів. Одним словом – втягнувся. 
А одного
літнього дня йду я якось вулицею, перевіряючи дроти телефонної лінії, та й схотів
закурити. Витяг цигарку, а сірників немає. Бачу – жіночка одна сіно попід тином
загрібає.
«А чи не дасте сірників?» - запитую. «Та, будь ласка, заходьте…» Зайшов
я у сіни, закурив і кажу: «Ох хазяїн, мабуть, лаяти буде, що понакурював тут, у
вашому помешканні». «Ні, не буде. Немає в мене хазяїна, сама я… Рая…»
Оце, думаю я собі, згадавши
«віщунку», вже й «знак зверху» мені! Бачу –хлопча крутиться (син Раїн), то я йому: «А
давай ми з тобою оту огорожу, що похилилася, якось «підправимо». «Давайте», -
каже. А потім ще й з сіном допоміг та
пообіцяв овес викосити. Отак і почав заходити «в гості». Через деякий час вже
прямо їй кажу: «Ну тепер, молодичко, ти від мене вже нікуди не подінешся! Годі
нам ото людям причину для непотрібних балачок надавати. Давай вже сходитися та й жити разом». Посміхнулася
у відповідь, але треба ж такому статися – десь через тиждень Раїса оступилася і
підірвала м’яз на нозі. Лікарі направили її до Чернігова, а там сказали, що
треба оперувати. «Ну, що ж, Раю, треба, то їдь, – кажу. – Я ж на хазяйстві залишусь, хлопчину до школи
виправлятиму, попоїсти, слава Богу, приготувати зумію…»
Як залишився тоді – так і по сей день. Курити покинув, до спиртного
байдужий став. Тримали ми і корівку, і свиней, і кролів, і гусей, і курочок, є й
городу добряча латка. Звичайно ж, вже не та сила в руках, як у молоді роки, але
трималися. Ще й дітям та внукам
допомагали, правнуків дочекалися. Та в останні роки хвороби все більше почали
дошкуляти моїй Яківні: то в районній лікарні лікувалася, то в обласній.
Втрата…
Наче й легше їй ставало після медичного втручання, але з часом знову
гіршало – мучилася бідненька. А в останній день цьогорічного літа попросила
мене посадити її на ліжку, видихнула і… обм'якла в мене на руках. От як вийшло: багато хто 1 вересня святково
вдягнений до школи поспішав, а ми з родичами Раїсу Яківну в останню путь
проводжали… Після похорону я щодня ходив
на кладовище, де, посидівши біля могилки і згадуючи пережите (а прожили ми
разом майже 30 років душа-в-душу), втамовував біль розлуки. Був час і роззирнутися
навкруги. То й помітив, що територія невеличкого кладовища дуже захаращена
різним непотребом. Почав я тоді потроху вигрібати те сміття, а іншим нагадувати,
що й вони повинні подбати про порядок на місці, де спочивають їх родичі. І
одного дня, правда, зібрались жителі Милейок (околиця Корюківки) на місцевому
кладовищі, щоб навести там порядок. Дякувати міській владі – посприяла й вона з виділенням
транспорту для вивозу сміття та ще й сухі дерева позрізали. Усі залишилися
задоволеними від зробленої доброї справи. А найприємніше те, що прийшла допомогти
молодь. Сильні молоді руки зробили те, що було вже не під силу людям у віці. І
це нас радує, бо хто ж, як не молоді, буде дбати про пам’ять людей, що відійшли
за межу вічності? Я й сам вже потихеньку туди збираюся – важко
жити самотиною…
На цьому оповідку можна було б і закінчувати, але ще хотілося б сказати
кілька слів у підтримку чоловікові, який пережив такі нелегкі відрізки свого життя. Спілкуюся з ним і бачу, що, попри тяжке
сьогодення, не закам’яніло його серце, не зачерствіла душа, хоча очі й посумнішали. На долю свою він не
скаржиться – якби «вернулося», казав, то прожив би, мабуть, свій життєвий шлях так
само. Останнім же часом церкву частіше відвідує, бо спокійніше йому після того
на душі стає. Рідня його не забуває: і телефонують, і відвідують. Друзі також
побалакати заходять, та і я ось
«заскочив» – розважив трошки. Тож сіра його буденність кольоровими
вкрапленнями потроху розбавляється та й наснаги
на день новий додає. А тому тримайтеся,
Корнійовичу! Бо хай там що, а жити все ж треба…
*****
Немає коментарів:
Дописати коментар