СВЯТКИ

СВЯТКИ

З прадавніх часів зимовий період для українців був особливо насиченим різноманітними звичаями та обрядами. Серед низки зимових свят особливо виділяється період Дванадцятидення (Святки) з кульмінаційними дійствами, що припадали на Різдво, Новий рік (за старим стилем) і Хрещення (Водохрещі). Навколо цих дат протягом багатьох віків складався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості. І хоча ці три головні зимові свята мали ряд специфічних рис-відмінностей, все ж спільного між ними теж було чимало. Оскільки обрядовість кожного з них повинна була виконувати схожі функції: захищати людей від впливу "злих сил", особливо небезпечних у цей період, та забезпечити добробут і щастя сім’ї в наступному році.

Напередодні Різдва звечора ватаги ходили з зіркою і починали колядувати. Зміст колядування (як і новорічного щедрування) полягав у тому, що спочатку групи чоловіків, потім парубочої молоді, а пізніше дівчат і дітей заходили на подвір’я кожної хати і, обов’язково спитавши дозволу, виконували ряд обрядодійств, що несли у собі ідеї родючості, піснями славили господарів, бажали їм здоров’я, статків, за що отримували певну винагороду. В основі цих обходів лежали давні магічні уявлення про те, що побажання, сказані в період Новоріччя, мали стати реальністю.

Колядування за своїм походженням є позацерковним звичаєм, що існував ще в язичницьку добу. З прийняттям християнства до традиційних святкових сюжетів додалися нові, в основі яких лежали фрагменти Священного писання, насамперед про народження Христа і Божу Матір.

Напередодні Нового року побутували урочистості, обходи дворів зі щедрівками. Часто щедрування набирало театралізованого характеру, включаючи рядження – широко популярними були обряди водіння „Кози” та „Меланки”. Активну участь у ритуалах брали діти. Вранці на Різдво хлопчики „пахолкували”, а на Новий рік – „засівали” (посипали). Заходячи ще вдосвіта до хати, робили символічне посівання зерном, висловлюючи при цьому традиційні побажання щастя, здоров’я і багатого врожаю.

Свято Богоявлення (Йордань) завершувало різдвяно-новорічний період селянського календаря. Відправивши Службу в цей день, священик занурював хреста у воду, після чого вона вважалася освяченою.

Всі намагання „вождів з минулого” обрубати віття могутнього народовеличного древа виявилися марними. Останнім часом, відчувши-таки сокровенний зв’язок з пра-прадавниною, ми починаємо задумуватись про існування свого коріння і нам стає дедалі цікавіше заглиблюватись у культурні традиції рідного народу, пізнавати його побут, поглиблювати власну духовність. Навіть отой примітивний речитатив „щедрик-ведрик- дайте-вареник...” чути вже рідше, дітвора вивчає об’ємні колядки й щедрівки, та й вдягається театральніше – справжнісінький тобі вертеп! Як же праві були мудрі предки, коли казали: „Забудете минуле – не буде для вас і майбутнього...”

Одна моя знайома, знаючи, що вже тривалий час цікавлюся народними звичаями, спитала, чи не знаю я тої колядки, яка звучала, дещо „змікшована” разом зі співами Олега Скрипки (Вакула) та Ані Лорак (Оксана), у фінальній пісні новорічного теле-мюзиклу „Вечори на хуторі біля Диканьки”. Мені й самому було б цікаво послухати весь її текст і, за допомогою товариства „Просвіта”, я віднайшов записи того гурту, який називається „Коровай”. Цю ж чудову колядку, шановні читачі, дозвольте і вам запропонувати:

Ой, як же було ізпрежда віка

Ой, дай Бо...

Ой, як не було неба і землі

Дай, Бо-о-же...

А тільки було синєє море

Ой, дай Бо...

На тому морі горіли огні,

Дай Бо-о-же...

Коли тих огнів сиділи святі

Ой, дай Бо...

Радять Радоньку, кого в море послать

Дай, Бо-о-же...

А святий Петро говоре на то

Ой, дай Бо...

Та достань, Петро, жовтого піска,

Дай, Бо-о-же...

Та посіємо по всьому світу

Ой, дай Бо...

Щоб уродилось небо і земля

Дай, Бо-о-же...

Небо – зорями, земля – квітами

Ой, дай Бо...

Із Святками Вас!