На прізвисько «Пітбуль».

 

З героєм публікації  Іваном Тарасюком  я познайомився ще в дитинстві. Майже однолітки, ми разом ходили займатися різними видами єдиноборств до підвального приміщення корюківської центральної районної лікарні. Потім «круті 90-і» завертіли кожного у своїх справах і товариський зв'язок  обірвався. А оце нещодавно зустрів колишнього друзяку на вулиці нашого міста. Зраділи один-одному, обійнялися, розбалакалися…

Те, про що розповів Ваня, я бачив хіба-що у фільмах-бойовиках, або ж читав у книжках відповідного жанру. Бо його реальне життя – то готовий сценарій до мелодрами з елементами «екшену».  Але все по черзі …

Народився  і виріс Іван у  простій корюківській сім'ї, де батьки, окрім нього, ростили ще  й старшого та молодшого братів.  Навчався у місцевій школі №2 (теперішня гімназія). Як і вся тодішня молодь, гуляв вулицями міста, танцював на дискотеках, збирав колекцію різних каменів-мінералів (були камінці не тільки з території бувшого Радянського Союзу, а й з-за кордону)  та  займався спортом.

– Хоча й був я невеличкого зросту, у 10 років все ж  почав відвідувати секцію з таеквон-до, якою керував Анатолій Михайлович Скрипка, - згадує Іван. – Трохи згодом почав паралельно ходити і на кікбоксинг,  де тренером був Сергій  Васильович Тихоновський.

Старався не пропускати заняття юнак, потихеньку вивчав науку ведення рукопашного бою,  відточував елементи захисту, «підтягував» фізичні кондиції. Ще в шкільні роки на змаганнях у Сумах «став» на червоний пояс. Коли досяг призовного віку, то віддав Батьківщині свій військовий обов 'язок – відслужив в інженерних військах у частині на Вінничині.

– Всього в армії було: і «посвяти» різні, і своєрідна «стройова» підготовка,  і від «дідів» доводилося відбиватися,  а ще, між іншим, і кілька споруд  місцевому колгоспу звели, - поділився спогадами. – Хоча армійські будні вільного часу і не передбачають, бо там  все  по хвилинах розписано, але  для занять улюбленою справою все ж годинку-другу викроював.

Після повернення з лав української армії, пішов працювати на місцеву фабрику технічних паперів до ремонтного цеху. Були відновлені й заняття у підвальному приміщенні ЦРЛ. Під час вихідних і відпусток намагався більше мандрувати. Одного разу, відпочиваючи на березі Азовського моря, зустрів жіночку та й… закохався. Світлана, так її звали, відповіла Іванові взаємністю і запропонувала жити разом. За її пропозицією переїхали вони жити до Дніпропетровська.

– Роботу я знайшов досить швидко – влаштувався працювати монтажником електрокабелів, - продовжив розповідь земляк.  – Також дізнався про тамтешню міську секцію зі східних єдиноборств і з задоволенням повернувся до тренувань. Через деякий час на міських змаганнях виборов перше місце серед своєї вагової категорії. Тоді ж «став» на чорний пояс І дану, а через рік отримав і ІІ дан.

Тим часом дружина нашого спортсмена завагітніла і сім'ї довелося виїхати  до російського міста Анжеро-Судженська,  що в  Кемеровській області – саме там мешкала рідня Світлани. Згодом народилася у молодят донька, тому працював Іван на кількох роботах, щоб забезпечити велику родину всім необхідним. Довелося й «легалізуватися» – отримав російське громадянство, попередньо відмовившись від українського, написавши відповідну заяву до посольства. Старався відповідально ставитися до сімейних обов’язків: працював, як віл – йшов з дому рано, повертався пізно, а все зароблене приносив додому. Що ще треба? Живи і радій! Та доля, мабуть, вирішила випробувати на міцність мого товариша.  Якось, залишена без догляду  2-річна донечка Алінка випила склянку оцтової   есенції, необачно залишеної матір’ю на столі. Лікарі зробили все, що могли, але врятувати дівчинку не вдалося. Поховавши доньку, батько важко переживав втрату. А щоб подолати стрес, піддавав себе неймовірним фізичним навантаженням. «Родичі» ж, скориставшись психологічною безпорадністю хлопця, прибрали до рук  все ним раніше зароблене. В тій сім’ї Івана вже більше нічого не тримало…

– Закінчувався такий важкий для мене 2004 рік, - продовжує оповідач. – Одного вечора, коли всі люди навколо були зайняті передноворічними турботами, я після робочої зміни прошкував до нещодавно винайнятої квартири. Вже  повертав до під’їзду, намацуючи ключа в кишені, аж раптом почув жіночий крик. Повернувши голову, побачив, як двоє здорованів сіпали за одяг якусь дівчину. На мій  оклик припинити неподобство, послали мене «по-російськи»... Довелося нашому землякові втрутитися:

– Одного я одразу відкинув ударом ноги, але інший витягнув ножа… Зимова слизота не дала як слід згрупуватися, тому трохи запізнився я з перехопленням руки нападника. Добре, що одягнений був по-зимовому, та й куртка міцна виявилася, тому рани зазнав  поверхневої, -  залишилося в Івана про ту сутичку нагадування на все життя – шрам  вище ліктя на правій руці. – Чолов’ягу того я зі злості через себе кинув та, застосувавши больовий прийом, руку з ножем без жалю заламав – вона аж захрустіла. Кричав він так голосно, що його «дружок» з переляку п’ятами накивав,  а хтось із жителів сусіднього будинку, мабуть, викликав правоохоронців, бо було чути, як наближається звук міліцейської сирени. Ну, думаю, треба швиденько «брати ноги в руки» і…  Кричу дівчині: «Чого стоїш? Втікай!» А вона мені: «Кров он у тебе – перев’язати треба.  Я вмію». 

Так  Іван опинився в помешканні ще однієї Світлани (ото неначе навмисно доля зводила його з жінками, які мали однакове ім’я). Домовилися з того часу разом по життю крокувати. Нова знайома, виявляється, працювала в соціальній сфері міста, але зарплатні її ледь вистачало, щоб винаймати житло і більш-менш пристойно харчуватися. Така ж ситуація була і у Вані. Тому, зустрівши Новий рік, пара вирішила і життя своє по-новому налагоджувати: на «сімейній нараді» було прийняте рішення переїхати до помешкання Світланиних батьків – у селище Тяжин, що було десь кілометрів за 170 звідти.

– Житіє моє потихеньку налагоджувалося, тренувався ж я здебільшого просто неба, насолоджуючись ароматом свіжого повітря. Під час одного з таких занять і запримітив мене один цікавий чоловічок. Підійшов, поспитав дещо, а потім запропонував взяти участь у «закритих змаганнях» і мати з цього пристойні заробітки. Я тоді ще не зовсім зрозумів до чого він веде, але погодився – ну треба ж десь гроші на утримання сім’ї брати!

Новий знайомий слів на вітер не кидав: через кілька днів Іван вже демонстрував все, на що здатен, групі «серйозних людей».  Ті ж, у свою чергу, прикріпили  за ним кілька тренерів з бойового самбо та джиу-джитсу,  які мали б навчити  ще й боротися у партері та застосовувати трохи інші больові прийоми, ніж ті, що є у техніці таеквон-до.  Не пройшло й місяця, як новоспеченого  бійця вже везли на «змагання» до Красноярська.

– Окрім мене того вечора прибуло на «турнір» ще з десяток цікавих бійців, - продовжив згадувати Іван. - Як я потім зрозумів, належали вони до різних «шкіл» і володіли різними техніками ведення бою.

Так, шановні читачі, це були справжні «бої без правил», про які нам доводилося тільки чути, а якщо і бачити, то лише з екрану телевізора. Поєдинки відбувалися у приміщенні, схожому на ангар для зберігання зерна. Нашому землякові випало битися у третьому за вечір поєдинку з суперником удвічі важчим і на дві голови вищим за нього (на той час Ваня мав зріст 160 см).

– Перший свій поєдинок я програв, але програв достойно – за очками, вистоявши проти суперника всі три раунди, - хитнув головою мій співрозмовник і знов поринув у спогади. –  Запам’ятався мені тоді ще й неймовірний шум, що лунав з усіх боків. Галасливих глядачів набилося до того «амфітеатру» у кілька ярусів – хтось добряче на цьому заробляв! Після бою ж за мною закріпилося і нове прізвисько  –  «Пітбуль».  Напевно в декого асоціювався я з представником відомої всім бійцівської породи собак.

На наступні бої Іван вже виходив саме під цим прізвиськом. Бився самовіддано – в «боях без правил»  симулювати не будеш! Набравшись досвіду в  кількох проведених поєдинках, почав здобувати і перемоги. Були ще бої в Кемєрово,  в Томську, в Новосибірську.  Організатори ж підшукували йому все сильніших бійців. Перемагав і тих…  Але більш за все запам’ятався нашому  землякові бій, коли битися проти нього вийшов здоровань на прізвисько «Шатун».

  – Володів той такою «гримучою сумішшю» різних видів єдиноборств, що я до того й не уявляв, що такі люди бувають. Я з ним, як не намагався, абсолютно  нічого не міг вдіяти. А він що тільки зі мною не робив – я так ще ніколи в своєму житті не «літав»… На останок той «ведмідь» ударом коліна ще й три ребра мені зламав  –  полишав я ринг того вечора вже зі сторонньою допомогою.

Після того кісткодробильного поєдинку довелося Пітбулеві кілька місяців лікуватися. По одужанню  –  продовжив виступи, але діяв вже обачніше, що, до речі, не дуже подобалося глядачам, які прагнули кривавих видовищ.  Бачачи таку обережність, організатори запропонували виступити ще в поєдинках, де застосовувалась і холодна зброя. Провів такий один. Після нього також залишилися «позначки» на тілі.

  «Може вже досить з мене тих боїв?» – подумав якось. Та й друга дочка у лютому 2006 року якраз народилася – їй треба було увагу приділяти, бо вже гіркий досвід батьківства був… А оскільки я якраз і тренерську ліцензію (міжнародні сертифікати) отримав, то вирішив організувати спортивну секцію таеквон-до, - продовжив свою розповідь наш «боєць».

   

Звернувся з такою пропозицією до тяжинських керівників. Як би вам не здалося дивним, але адміністрація селища і приміщення для тренувань надала, і кошти на функціонування секції віднайшла. Допомагало і керівництво місцевого молокозаводу. До вже тепер Івана Васильовича  почали приходити всі бажаючі вивчати науку східних єдиноборств: набралося аж дві групи – дитяча та юнацька. Правда,  десь половина з набраних через кілька днів відсіялась, не бажаючи «напружуватися», але 15 дітей та 10 юнаків стійко продовжували займатися. Через деякий час почали з’являтися і результати. За шестирічний термін виховав наш Васильович трьох чемпіонів Росії!  Коли ж підросла  донька Жана, потроху і її почав долучати до занять. Зараз, каже, показує непогані результати, як для її віку. Але знов доля почала «ставити в партер» новоспеченого «сансея». Дружина все частіше почала зазирати до чарки і все менше піклуватися  про дитину.

– Довела Свєтка себе вже до такого стану, про який кажуть «коли в голові нарешті збираються всі думки, то одна з них обов’язково пропонує підняти тост за зустріч», - з сумом зітхнув Ваня. – Несила було мені за цим усім спостерігати. А тому забрав доньку і переїхав жити в окреме помешкання – дякувати друзям, що трохи з цим допомогли...

– А коли надумався рідну Корюківку відвідати?

– Давно в гості збирався, та все ніяк: виходило так, що весь цей час сам собі не належав, наче постійно «прив’язаний» чимось був. Та нещодавно зателефонувавши до рідних, дізнався, що батько захворів. І так тяжко, що хвороба прикувала його до ліжка. Довелося  їхати, залишивши своїх вихованців на старшого з групи. Звичайно ж і доньку з собою привіз...

Поблукавши вулицями рідного міста, зрозумів Іван, відчувши ностальгійний щем у грудях, що нікуди більше йому звідси їхати не треба. Адже на своїй землі і зілинка допомагає, що вже про людей казати. Зустрів старих друзів – не залишили одного в біді, відчув підтримку від кого словом, а від кого й ділом…

– Дочку одразу в школу відвів. Вона у мене здібна – он за місяць навчання вже «12-ки» з української мови отримує, хоча до цього ніколи нею й не спілкувалася, - посміхається задоволено. – А сам я хочу відродити в Корюківці секцію з таеквон-до. Думаю оце звернутися з такою пропозицією до представників місцевої влади. Справа ж непогана: молодь наша і фізично б розвивалася, і морально б не деградувала.  Мені в ці осінні дні все не йде з голови російська приказка: «Где родился – там и пригодился».  Досить вже з мене мандрів.  Тут хочу бути корисним. Корюківчанин я!

Ось така незвичайна історія. На сьогоднішній день Тарасюк Іван поки-що залишається без улюбленої справи, але каже, що дуже зацікавлений у викладанні своїх знань та навичок молодому поколінню. Для нього важливо, щоб молоді люди не волочилися без діла, а приймали участь у громадському і спортивному житті міста, району.  Впевнений, що заняття  східними єдиноборствами будуть прищеплювати вихованцям моральні позиції:  дружбу, любов до людини, співчуття до ближнього, бо чомусь дуже багато зараз навколо аморального й бездуховного.  Вірить він, що знайдуться небайдужі люди,  які допоможуть у його прагненні. Вірять і ті, хто вже бажає розвиватися тілесно і духовно за вченнями східних майстрів. Невже не знайдуться бажаючі допомогти заповнити цю прогалину в переліку спортивних секцій району?

Тож сподіваємося, що продовження теми буде…

*****